М. Хвильовий виборює новий світ для своєї України і водночас розстрілює її. Так проблема гуманності й фанатичної відданості революції постає в центрі новели «Я (Романтика)» (1924), — твору, що, на думку вчєного-філолога О. Білецького, «силою своєю не має собі аналогій в новітній прозі».
Вічне протистояння добра і зла в цій новелі перенесено в душу героя. Це протистояння викликає небезпідставну тривогу за світ г за людину в цьому ноеому світі. Новела є своєрідним попередженням про непоправну втрату на вибраному шляху істинних цінностей, по-справжньому гуманістичних ідеалів. Бо чи ж можна виправдати найве-личнішими ідеями вбивство рідної матері? Так само як брата, сина, взагалі людини? Та ще й коли ці ідеї проголошуються нібито заради ЇЇ щастя та благополуччя! Така абсурдна логіка викликає в душі автора велике сум'яття: розпач і водночас наростаючу хвилю цього антигуманізму він не в силі зупинити, може лише зафіксувати як неминучий факт. Для сучасників і нащадків. Щоб подумали і зупинилися.
Новела у 20-х рр. передруковувалася кілька разів. Звичайно, ті, що фанатично сповідували більшовицькі ідеї, спокійно сприймали її основну кульмінаційну сцену і. певно, не засуджували вчинок головного героя, бо для них «мета виправдовує засоби». їх могло хіба що зворушити тільки те, що і перед смертю мати не думає про себе, її материнське серце розуміє сина-вбивцю І хоче полегшити його страждання: «Вона стоїть, звівши руки» і «зажурно дивиться» на нього, вона вкотре вже каже, що він, «(її мятежний син) зовсім замучив себе». Ця кульмінаційна сцена вражає непомітною, ненав'язливою силою гуманізму, людяності, справжніх буттєвих вартостей, силою, здатною побороти зло в цьому світі.
Новела має специфічну присвяту: «Цвітові яблуні», яка може сприйматись і як своєрідний епітет, що несе в собі основну ідею твору. Пригадаймо, що «Цвіт яблуні» —новела М. Коцюбинського, в душі ліричного героя якої також тісно поєдналося боже, людське начало (тяжкі страждання батька над умираючою трьохлітньою Оленкою) і диявольське — підсвідомий інстинкт художника, який сприймає смерть дочки як матеріал для майбутнього свого твору.
Ситуація с новелі М. Хвильового трагічніша, бо його герой сам мусить вибрати добро чи зло, шлях людяності, гуманізму, всепрощення чи круту стежку служіння абстрактним ідеалам. Шлях його вибору дуже тяжкий. Власне, в центрі авторської уваги і є душа ліричного героя, її страждання, розгубленість, безпорадність, невміння вибрати єдино праведний шлях.
Дія відбувається в будинку «розстріляного шляхтича», подеколи переноситься за його межі, так само як реальна дійсність непомітно переходить у площину уявного та умовного. Взагалі чіткі контури описуваних сцен у новелі розмиті, на їх неясному тлі яскраво вирізняються окремі деталі (хриплий регіт Тагабата, запах м'яти], особливе навантаження несе кольорова, зорова гама (переважає в ній чорне, сіре, туман, мряка, хмари, місяць), а також звукова (регіт, крик, ридання, постріли, канонада, німий погляд). Так письменник дуже точно передає напружену атмосферу, підсилюс її трагедійність.
Розповідь ведеться від імені головного героя («Я»), на якого покладено провідну місію в цьому фантасмагоричному дійстві, що розгортається перед очима читача. Він керує батальйоном, що складається з «юних фанатиків комуни», і не повинен допустити бунту, має розчищати з тилу дорогу революціонерам. Але на авансцені виступають лише кілька дійових осіб, які "чорним трибуналом комуни" і водночас уособлюють кілька різних типів революціонерів. Вони у творі називаються дегенератами, тобто виродками (в перекладі з латанні. Це доктор Тагабат, жорсткий, з залізною волею, «холодним розумом і каменем замість серця», для нього висока мета виправдовує будь-які засоби. «Вірний вартовий на чатах», налаштований слухняно, швидко, акуратно виконати наказ. Молодий хлопець Андрюша, який мас «кволу волю», призваний у чека насильно, бувас, не витримує, проситься на фронт, але поступово звикає до свого «права купатися в калюжах крові», Його дегенерація відбувається на наших очах.
Нарешті, найголовніший серед дегенератів — образ умовного «Я». Він називає себе «справжнім комунарам», водночас усвідомлюючи справжність справи, яку виконує він і його трибунал—це «чорне брудне діло». Він також усвідомлює і своє внутрішнє роздвоєння, наявність усередині себе добра і зла: «Я —чекіст, але я і людина». Віддаючи накази на розстріл «винного і майже невинного обивательського хламу», він заспокоює себе тим, що «так треба». У своїй душі він відчуває постійну присутність «безвихідного хазяїна» —звірячого інстинкту. Часом від цього усвідомлення йому стає зовсім нестерпно, він мучиться. Але виходу не бачить. Вряди-годи в тій його душі другою її половинкою з'являється образ рідної матері як „прообраз загірної Марії”. Пізніми ночами він повертається з повсякденної вакханалії крові, смертей, убивств до «самотнього ломика», біля якого так тепло пахне м'ятою і де його чекає сива його мати. їй він може довірити свій біль і своє сум'яття, тут може дати волю «одному кінцю своєї душі», стати просто ніжним і стомленим сином.
Картини загальної кривавої дії змінюють одна одну.
Ось допит двох теософів—чоловіка і жінки (матері трьох дітей), яю в хаосі сучасного світу шукають нового месію. З чекіста вони не наважуються його зробити і за це розплачуються життям.
Ця сцена змінюється найголовнішою, яка поступово переростає в кульмінаційну. Вводять групу версальських черниць. їх навіть не допитують. Але раптом «Я» побачив серед них «свою печальну матір, з очима Марії». Образ реальної матері цим невеликим уточненням підноситься до символічного її сприймання. З натовпу ЇЇ слова «Сину! Мій мятежний сину!» сприймаються як голос самої України. Це голос застороги.
Немає коментарів:
Дописати коментар